Напевно, такі думки знайомі кожній жінці. Може бути, не в повному обсязі, може бути частково. Але все ж. Я хочу вам розповісти про жінку, якій шкода для себе. І може бути, ви упізнаєте в ній кого-небудь. Історія – образ збірний з ваших листів, історій і мого досвіду.
Я жінка, якій шкода для себе. Мені шкода витрачати на себе час, сили, гроші. Мені всього шкода, коли мова йде про мене. Але я втрачаю рахунок усього, коли мова йде про моїх близьких людей. Я можу витратити кілька годин на своїх дітей, чоловіка, друзів, але півгодини в день тільки на себе не можу. Не маю права. Я можу витратити всю зарплату на симпатичні іграшки або дуже зручну праску. Але собі на сукню – ніколи. Тому що мені для себе шкода. Я можу робити купу ненависної мені роботи, як в офісі, так і вдома. Але мені шкода навіть п’яти хвилин для своїх марних захоплень начебто в’язання, вишивання, співу чи малювання.
Все, що я вкладаю в себе, мені здається триньканням. Розтратою грошей, часу, сил. Я не маю на це права, я негідна всіх цих ресурсів. Немов вони не належать мені, немов я не господиня їм, а злодій. Витрачений на себе – те ж саме, що витрачений даремно, без користі для кого б то не було. Те ж саме, що просто викинути на вітер, спустити в трубу, розтринькати. Тому найкраще – не витрачати нічого на себе. І не мучитися почуттям провини після того.
Мені здається, я була такою завжди. Боялася купити собі зайву шоколадку, боялася попросити нове плаття, кидала улюблені танці, коли потрібно було вчитися і готуватися до іспитів. А може бути, не завжди? Може бути я ще пам’ятаю ту маленьку дівчинку, яка вміла мріяти? До якої до певного віку чудеса приходили, а потім раптом перестали? Як це сталося? І чому мені стало шкода для самої себе?
Я вірила дорослим. Вони вчили мене як ставитися до себе і ресурсів. Я росла в той час, коли ресурсів було мало, як тимчасових, так і грошових. А вже енергетичних ніколи не було у нас достатньо. Дорослі вчили мене не тільки своїми словами, а й прикладами.
Я бачила маму, яка зашивала свої капронові колготки. Це виглядало не дуже красиво, але вона могла зверху надіти шкарпетки або штани – і ці шви ховалися з поля видимості. Мама ж завжди просила доїдати все, що на тарілці, їжу викидати не можна. Не можна так розкидатися ресурсами. У шафі у мами було не більше десяти суконь, а то й менше. Більшу частину з них вона пошила сама. Це було дешевше і простіше. У той час навіть за наявності грошей мало що можна було купити.
Квіти моя мама бачила два рази на рік – день народження і 8 березня. В інший час року це було занадто дорого і недоречно. Тато про це знав, і тому ніколи квітів в інші дні не дарував.
Мама ніколи не займалася собою. Вона займалася роботою з ранку до вечора, потім нами – дітьми, будинком. Готувала, прала, прибирала, а потім падала в ліжко. Вона ніколи при мені не лежала у ванній або не ходила до косметолога. Останнього вона, звичайно, ж вважала марною тратою грошей.
Мама дуже любила театр, але ходила тільки двічі на рік з нами, в ТЮГ. Хоча кожен місяць з цікавістю розглядала афішу драматичного, але було зовсім не до нього.
Одного разу тато захотів зробити їй приємне, і купив квитки в театр на прем’єру, в партер. Мама плакала три дні. Тому що їй ні в чому було йти, це занадто дорого коштувало і вона цього не заслужила. У підсумку тато квитки продав перед початком вистави, а мама – плакала вдома. З тих пір тато сюрпризи робити перестав.
Мама любила читати книги. У нас була велика книжкова шафа. Але я ніколи не бачила її читаючою. Їй весь час було ніколи і не до того. Вона з любов’ю раз на місяць витирала пил з книг. Іноді ділилася тим, як любить ту чи іншу книгу. Але читати часу їй було шкода. Були справи важливіші. Суп, шиття, робота.
Мама часто казала мені, коли я про щось просила: «Потерпи». І я погоджувалася. Я, як покірна дівчинка, переб’юся. І без нової сукні, і без ляльки, і без туфельок з метеликами, і без шпильки з принцесою. Я дивилася на маму і розуміла – переб’юся. У мами ж теж немає такої шпильки, і вона жива. Значить, шпилька – це зайве.
Мама казала мені: «Хочеться – перехочеться». І вона була права – перехотілося. Через пару років я вже не пам’ятала про ту шпильку з принцесами, яку мені так хотілося. Та й лялька померкла в моїх очах через рік-два. Як і студія бального танцю, в яку так рвалося моє серце. Бажання дійсно згорали. Бажання сукні – швидше, бажання танців – повільніше. Але згорали. Приходив день, коли мені не треба було ні того, ні іншого. І значить, я можу не витрачати на їх реалізацію свої ресурси. Навіщо, якщо одного разу я перестану цього хотіти? Можна обійтися дешевшим.
Мама казала мені: «Я теж багато чого хочу», але я знала, що це неправда. Мама давно вже нічого не хотіла. Вона взагалі не пам’ятала, як це чогось хотіти. Вона робила те, що треба було, те, що повинна, те, що роблять усі. І нічого з того, що хотіла вона. Бо не знала, чого хоче. І я поступово так само втратила чинність бажань. Який сенс бажати, якщо всі бажання не до місця, нерозумні, дурні.
Мама казала мені: «Почекаєш». І я чекала. Були важливіші справи, важливіші покупки. Наприклад, спортивний костюм для фізкультури завжди важливіше сукні. Костюм практичніше, в ньому і з собакою можна піти гуляти, і вдома сидіти в холоди. А плаття – куди його одягнеш? Тому сукню почекаєш. Якщо дочекаєшся – то може бути, хоча теж навряд чи. Я чекала і того дня, коли мама дозволить мені плести макраме стільки, скільки я хочу, а не стане примушувати мене зубрити хімію.
Мама казала: «Це зайве». Зайвим було майже все з того, про що я мріяла колись. Все інше можна було не просити. Шкільна форма, той самий костюм для фізкультури, туфлі для школи, портфель. Без цього було зовсім ніяк, і це доводилося мати. А решта – так кому воно потрібно? Зайвим були і мій гурток з малювання, який я так любила, і танці, і хор, і час з друзями. Не зайвим був тільки атестат, від якого мене нудило.
Мама часто казала мені: «Це дорого». Майже про все, що мені подобалося. «Це нерозумно» – ще одне мамине повчання. Воно змусило мене оглядати всі мої бажання з усіх боків, аналізувати їх, перевіряти на розумність. Розумно мріяти про красиві туфельки як у принцеси, якщо гуляти я все одно буду в кросівках? Мені все одно їх не буде з чим надіти – з костюмом для фізкультури вони будуть виглядати дивно.
Я росла, усвідомлюючи, що бажання – це найбільша проблема в моєму житті. Вони крадуть у мене стільки всього! Гроші, час, сили! Хто взагалі тільки їх придумав, ці мрії і бажання. Навіщо ходити тричі на тиждень на танці, якщо набагато розумніше в цей час готувати вечерю всій родині і доробляти свою роботу в офісі? Навіщо взагалі піклуватися про свою красу, якщо я все одно постарію і помру? І про здоров’я про своє теж з цієї ж причини дбати не варто. Навіщо купувати собі сукні, якщо через якийсь час вони мені набриднуть, стануть малі чи великі, я перестану виглядати в них красивою? Навіщо читати книги, розвиватися, змінюватися, якщо з віком ми все одно все забуваємо?
Я повинна приносити користь. Всім навколо. Цілодобово. Я не повинна нікого напружувати своїми бажаннями і проханнями. Я повинна бути гарною. Не повинна нікого засмучувати. Повинна робити те, що потрібно, а не те, що хочеться. І повинна забути про всяку нісенітницю.
І я виросла. Одного разу мій молодий чоловік приніс мені букет на останні гроші. Моїх улюблених троянд. Я була вагітна. Нам потрібно було заплатити за квартиру. А він купив квіти. І я ридала цілу ніч. Я навіть не поставила їх у вазу, тому що це було занадто. Я цього не заслужила, я на це не мала права. З тих пір він дарує мені квіти двічі на рік. День народження і восьме березня. А іноді забуває.
Коли я вперше пішла до косметолога, я відчувала себе не тільки марнотратною, але і злодієм. Я вкрала у своєї сім’ї цілу годину часу і цілу тисячу гривень на незрозумілу нікому процедуру. Щоб трохи сповільнити хід часу для мого обличчя. Я не отримувала задоволення від усього цього, я весь час борсалася в почутті провини. Тому в другий раз вирішила нікуди не ходити.
На Новий рік мені дуже хотілося перстень. Але воно здавалося мені марним, непотрібним. І я попросила у чоловіка тостер. Тостером ми користувалися щодня, а що кільце? Ну надягла б я його – і що б змінилося?
Одного разу мені сподобалося плаття. Воно була приголомшливе. Червоне, довге. Мені нікуди його було б надіти. Але воно мене манило і надихало. Я ходила повз нього спеціально по два-три рази на день. У мене були гроші, щоб купити його. Але я навіть не наважилася зайти і поміряти. Навіщо я буду витрачати чужий час на свою скромну персону? І в один з днів вітрина спорожніла. Плаття «пішло» до когось іншого. Я видихнула з полегшенням, а вночі чомусь плакала.
Коли в мене народилася дитина, я перестала зустрічатися з подругами просто так. У когось з них дітей не було, у когось вони вже виросли. Я не хотіла витрачати їх час на розмову з собою. І не хотіла відривати шматок від своєї сім’ї на догоду свого задоволення. Мені було шкода для себе кількох годин на тиждень. Я повинна була бути ідеальною матір’ю, ні в одному посібнику не було написано, що матері потрібно зустрічатися з подругами без дітей.
Як я могла спати вдень разом з дитиною? Ну той що, що я не висипаюся, дім треба прибрати, їсти приготувати, попрасувати, в комп’ютері посидіти. Справ-то важливих багато. Сон вдень – це точно не для мене. Я на нього права не маю.
Я завжди купувала собі все найдешевше. Дітям могла купити і хороше, але собі – мінімальне. Найдешевші колготки, туфлі, куртки. Найдешевша косметика, бажано ще з максимальною знижкою, щоб не так шкода. Не купувала свої улюблені продукти, якщо вони були дорогими. Але от дітям завжди знаходила можливість купити те, що вони любили. Будь-яким способом. І нормально себе при цьому відчувала. А ось собі дозволити гранат взимку – вже не могла. «Жаба душила!»
З появою дітей я знову облюбувала спортивні костюми. Точніше, вони мені ніколи не подобалися. Але в дитинстві це було зручно. І зараз теж. Я перестала дивитися у дзеркало, чоловік на мене теж дивився дуже рідко. Одного костюма мені вистачало на рік, я була дуже зручною дружиною.
Одного разу чоловікові дали премію, і він приніс її мені. І сказав, що я можу витратити її, як хочу. Спочатку я на мить подумала, що куплю сукню і сумочку, потім згадала, що у дитини виросла нога, а значить, потрібні черевики. І ще потрібні нові тарілки замість розбитих, пара рушників, крем для взуття. Поки я в такому похмурому настрої їхала в магазин за всім цим потрібним добром, у мене витягли гаманець. І я залишилася і без сукні, і без рушників. Наче б ці гроші мали бути витрачені інакше. І тоді я вперше замислилася.
Може, я маю право на те, що Бог дає мені? Особисто мені? Якщо він мені це дає, значить, він дозволяє мені це витрачати як я хочу? Не обов’язково робити це розумно чи корисно? А що якщо я на всю зарплату куплю собі ті самі туфлі? Або зайду з донькою в магазин і куплю цю злощасну Барбі – але собі? А що якщо я запишуся, нарешті, на танці – нехай це і буде гурток для тих, кому за .., але це будуть танці? А що якщо я дозволю собі сьогодні полежати у ванні півгодини з піною або сіллю? Завалиться світ? Збідніють мої домашні? І чи зможу я сама там лежати, знаючи, що це – «даремне заняття»? А якщо я зустрінуся з подругами просто так, а не на честь дня народження однієї з нас? Що якщо ми влаштуємо дівич-вечір з «порожніми» жіночими розмовами ні про що, не на честь чийогось весілля, а просто так?
А що, як я дійсно маю право розпоряджатися своїми ресурсами – часом, грошима, силами? А що, як я гідна цього? Що як плюшевий ведмедик – це не моя примха, нікому не потрібна і не цікава, а моя потреба? Потреба тієї дівчинки всередині мене? Дівчинки, якій замість цього ведмедика тоді купили чергові «треники». Дівчинці, якій Дід Мороз приносив виключно корисні подарунки – рюкзак для школи або письмовий стіл. Дівчинці, яка не знає, чого хоче, а якщо знає, то дуже боїться, що її бажання знову не вчасно, не до місця, нерозумно.
Що як я можу, маю право і взагалі повинна – витрачати на себе гроші? Як же це страшно і ново звучить. Що як я зобов’язана щодня робити те, що мені подобається, хоча б півгодини? Це ж просто жахливо егоїстично так чинити! Що як мій чоловік нічого не хоче і нічого для мене не робить саме тому, що мені самій нічого не треба? Що як це неправильно – шкодувати для самої себе ресурсів: часу, сил, грошей? Що як це не тринькання, а інвестиція? Адже кажуть, що коли щаслива мама, то щасливі всі. А чи щаслива я у своєму «розумному» житті, в якому у мене немає для себе жодної хвилинки?
